Кременець - одне з найнеприступніших міст Київської Русі, прославлене тим, що єдине з руських градів зуміло витримати запеклу облогу монголо-татарських полчищ хана Ба-тия у 1240 р. (також орда не змогла здобути невелику сусідню фортецю Данилів, засновану князем Данилом Галицьким на одній з круч Гологорів).

Кременець "ховається" в природньому каньйоні річки Ікви, зусебіч його обступають Кременецькі гори: Замкова, Хрестова, Воловиця, Куличівка, Дівочі скелі, Черча.
Народні перекази пов'язують назву річки Ікви з донькою дулібського князя, яка відмовилася виходити заміж за аварського кагана. У V - VII ст. Кременець знаходився в самому Центрі володінь Дулібського союзу слов'янських племен. Українці вели тоді нещадну боротьбу за існування проти полчищ кочівників Аварського каганату, який простягався від Франкського королівства Карла Великого на заході і Дунайського кордону Візантійської імперії на півдні до булгарських Улусів Нижнього Подніпров'я на сході і слов'янських земель на півночі. Якось візантійський імператор спересердя запла-тав вози золота аварському каганові Баяну за те, щоб кочівники вирізали всіх слов'ян. Нестор Літописець залишив скупу згадку про ненависних аварів-обрів, які знущаючись впрягали українських дівчат у свої брички. За легендою, горда кременецька княжна Ірва відповіла аварським сватам "Ні" і загинула з мечем у руках поряд із батьком та іншими русичами.
Уперше документально Кременець згадується у Галицько-Во-линському літописі під 1226 р. у зв'язку з черговою славною перемогою русичів. Того року під Кременець приступили рицарські полки Угорського королівства. Однак, руські війська вщент їх розбили, і угорський король Андрій, який мріяв завоювати Галицько-Волинську державу, за словами Іпатіївського літопису, "смятясь умом і поиде із землі борзо".

Після сплюндрування Переяслава, Чернігова, Києва й десятків інших міст орда Батия підступила до Кременця взимку 1240 р. Давньоруське городище знаходилося на Замковій горі. Русичі облили її схили водою і перетворили на неприступну льодову скелю. Вдень і вночі кременчани скидали на ворога каміння, колоди, лили розплавлену смолу. Втративши тисячі ординців, Батий змушений був зняти облогу й рушив далі на землі Галичини. Пізніше у 1255 р. така ж невдача спіткала орду ханського воєводи Куремси, який намарне намагався взяти Замкову гору приступом чи облогою. Наспівші війська Данила Галицького вщент розбили татарів Куремси.
Одначе, доля всієї розтерзаної Русі залежала від примхи володарів Золотої Орди. І Данило Галицький, в ім'я спасіння свого народу від винищення, мусив схилитися перед ординським ханом, визнати себе його вассалом і за умовами хай принизливого, але миру, на вимогу його полководця Бурундая у 1259 р. наказав розібрати всі руські укріплення. Серед них була й Кременецька твердиня, і сусідній замок у Данилові.

Лише в кінці XIII ст., за часів правління Мстислава Даниловича, Кременецьке укріплення було відбудоване, щоправда у значно менших розмірах.

З приходом на Волинь литовців у XIV ст. на місці де-вев'яної засічі на вершині Замкової гори Кременця починається спорудження кам'яного замку. З 1438 p., коли місто отримало магдебурське право, у замку була резиденція старости - представника князівської влади.

У 1536 р. польський король Сигізмунд І подарував Кременець і його околиці своїй дружині Боні Сфорці. (міланська герцогиня, донька І.Сфорці та Ізабелли Арагонської). Італійка не надто покладалася на чоловіка-короля, старшого за неї на 27 років, вона особисто запросила архітекторів зі своєї батьківщини й з їх допомогою значно укріпила замок. Жадібна італійка запровадила в краї феодальні порядки й італійську систему здирання грошових і натуральних податків за все, що лише можна було обложити податком. Збереглися історичні свідчення, що від'їжджаючи по смерті чоловіка в Італію у м.Бар, вона вивезла з Кременецького замку 70 возів різного добра. Згодом навіть король Іспанії позичав у неї гроші.

Все життя Бону підозрювали в політичних інтригах і навіть в отруєнні своєї невістки княгині Барбари Радзивілл (коханої дружини Сигізмунда Августа II). Навуть з Італії вона продовжувала активно втручатися в міжнародну політику правлячих дворів Європи, адже поодружувала доньок за королів Угорщини, Швеції й за трансільванського князя Стефа-на Баторія, якого невдовзі обрали королем Речі Посполитої. Існує припущення, що стара королева за активну діяльність зі створення міжнародної антиавстрійської коаліції на чолі з Річчю Посполитою на 67-му році життя була таємно отруєна за наказом Габсбургів.

До початку Національно-визвольної війни українського народу Кременецька твердиня мала неприступні стіни (висотою 7~8м при товщині 2,0 - 2,5 м), три кутові башти, гармати, склади для зберігання ядер і пороху, казарми, в яких мешкав численний гарнізон, господарські споруди зі значними припасами. Замок височів на горі з обривистими схилами, що підноситься на рівнем моря на 397 м. Та це не стримало козацького запалу. Восени 1648 р. козацьке військо під проводом черкаського полковника Максима Кривоноса приступило до замку. Важка кровопролитна облога тривала півтора місяця, і вже починалися перші морози. Але Максим Кривоніс не був би народним героєм Кривоносом, якби безславно ступився з-під стін Кременця (як свого часу монгольські хани Батий, Ку-ремса і угорський король Андрій). В середині жовтня черкаські козаки й волинські селяни повстанського загону Колодки з с.Підлісців вимусили польський гарізон скласти зброю, увірвалися у твердиню й не залишили від неї каменя на камені. Відтоді фортеця не відбудовувалась.

Тих козаків, які полягли під час штурму фортеці, за наказом М.Кривоноса, було перенесено до сусідньої гори Черча (назва гори пов'язана з тим, що до монголо-татарської навали тут існувала чернеча обитель) і поховано у її підніжжі на П'ят-ницькому цвинтарі. Тут до нині збереглося більше ста кам'яних надгробків з хрестами XVI ст., на окремих з них ще проглядаються написи.
У наш час Кременецький замок представляє з себе туристично атракційні руїни фортечних мурів з зубцями і вузькими